Виховна година, присвячена голодомору 1932-1933р.р. «Не згасни, свічко, памяті»

Пам’ять-нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Найтрагічнішою сторінкою історії нашого народу є голодомор 1932-1933 років. Нехай сьогодні наш кабінет стане храмом духовності, храмом Скорботи і Пам’яті. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули від голоду, заподіяного сталінським режимом, пам’яті українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини ( хвилина мовчання ) Учитель. Можна замести сліди злочину, можна засекретити на роки архівні документи, можна переписати історію, а чи можна знищити народну пам’ять? Ні. З правдою нічого не вдієш. А якою була правда? Учень. На східній території України, де була встановлена радянська влада, будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках навіть худобу і птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств. З діда-прадіда кожен намагався працювати з сім’єю на власній землі. Земля була основою життя селянською сім’ї. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею і любов до хліборобської праці. Учениця. З болем і страхом вступали селяни в колгоспи. Тих, хто не хотів іти суворо карали. Їх висилали з рідних місць, називали куркулями, ворогами народу. Вирвані з корінням, вивезені товарняками до Сибіру, на Урал гинули люди в нужді і злиднях. Мільйони не повернулися в Україну. Учень. Кожна осінь несла селянам розчарування. Радянський уряд на чолі зі Сталіним вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, молока, м’яса, овочів. Усе менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати. І дійсно, осінь 1932 року для селян видалася щедрою. Врожай був не гірший, ніж у попередні роки, а навіть краще. Селяни здали державі запланований податок. Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Спеціальні продовольчі загони їздили по селах і забирали все до нитки. То ж не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні не зацвіли. Учень. Постачання хліба на користь держави здійснювалось внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої продрозкладки. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 року було видано постанову ВЦВК та РНКСРСР, названу в народі „законом про п’ять колосків”. Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менше 10 років. Учитель. В Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди, проводили масові репресії, припинялося постачання товарів. Учень. І спалахнув в Україні великий голод, а за ним прийшла смерть. Вимирали сім’ями, кутками, вулицями. Виснажені люди падали під тинами. Селами їздили підводи, збирали померлих і ховали у братських могилах. Немає в Україні села, де б не знали про той страшний голод. Учитель. Про жахливий голодомор в Україні ми дізнаємося із спогадів тих, кому довелося вижити У багатьох селах голод творив зло. Люди божеволіли, в нестямі вбивали своїх і чужих дітей. Щоб якось вижити, варили листя, дубову кору, жолуді, солому, бур’яни. Учениця. Якими словами можна описати Україну того періоду, яка поклала в землю мільйони своїх людей. Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн. осіб. Учень. Про страшні муки українського народу у 1932-1933 роках відомо ще небагато. В Україні про голодомор було заборонено говорити. Лише наприкінці 1980-1990 років з’явилися наукові статті, спогади очевидців, публікації в пресі. Учитель. Протягом голодних 1932-1933 років мільйони людей в Україні померли. Вони пішли з життя тому, що у них було забрано останній шмат – останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути? Учениця. Матерям 1933 року присвятив свій вірш Борис Олександрів. Це остання хлібина, остання. Очі горем налиті вщерть. Батько й діти не їли зрання… Це остання хлібина, остання Після неї – голодна смерть Плаче й крає, мов соломинку Пильно дивиться дітвора: „Тату, їжте ось цю шкуринку Майте жалю до нас краплинку – Умирати вже вам пора” Взяв шкуринку дідусь і плаче. І стареча рука тремтить… Сиве око, сліпе, незряче, Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Встали кожному крихти в горлі Спазми в горлі. Немає слів. А над хатою клекіт орлій А на вигоні трупи чорні. Там, де Саваном сніг білів Учитель. Сьогодні ми маємо все: хліб і до хліба. І за це ми повинні дякувати Богові і трудівникам, чиїми руками вирощується хліб. Ти освяти цей хліб, що на столі Любов’ю тих що впали на світанні На ще не зораній плугатарем ріллі. Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем. Нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне. Звучить мелодія пісні „Матерям 33-го” Учитель. Навіть на останнім рубежі. Промінь віри в нас ще не погас Боже, Україну збережи, Господи помилуй нас! В наших грудях кулі і ножі, Нас розп’ято й знищено не раз. Боже, Україну збережи Господи, помилуй нас.